Фільм, який мене дійсно зачепив. Можливо, це вже старість і земля все ближче, чи це через війну навколо, в якій гине багато молодих людей.
Отже, сюжет такий (повністю розказувати не буду, хоча там і нема якихось дуже несподіваних сюжетних поворотів): після смерті люди опиняються на гігантському вокзалі й мають трохи часу, щоб вибрати собі вічність, у якій проведуть решту свого вже безкінечного часу. Там працюють маркетологи й продавці, які заманюють у різні світи, і вибір там великий — від нудистського кемпу й Парижа 60-х до Германії 30-х, але без нацизму, і ковбойського світу. Або просто будиночок у горах чи бунгало на пляжі.
І можна вибрати тільки один раз, бо це ж вічність, і будеш там тільки з тими, хто там уже є, чи разом із тими, хто разом з тобою у цю вічність відправляється, за умови, що вони щойно також померли. У гості в інші вічності ходити не можна. Це і робить складність вибору в цьому фільмі.
До речі, ще люди там після смерті отримують тіло того віку, в якому вони були найщасливіші.
Тому тут так багато десятирічних хлопчиків і майже не зустрічаються підлітки.
У центрі постера і сюжету — жінка, яка молодою втратила на війні першого чоловіка, через два роки вийшла заміж удруге і прожила з ним щасливо 65 (шістдесят п’ять) років та народила дітей. І от вона помирає в солідному віці й зустрічає обох своїх чоловіків. І є можливість далі бути якось. Звичайно, вона не знає, що робити, пробує всі варіанти і зрештою — побачите.
Насправді і не такий уже фантастичний сюжет — це доволі часто трапляється в житті й без цих приколів із вокзалами після смерті. Зустрічають перше чи велике кохання, з яким колись не вийшло, і намагаються гнатися за привидами минулого, пожертвувавши тим, що вже є. Сам знаю такий випадок, коли чоловік покинув жінку з чотирма дітьми і зійшовся з першим коханням. Красавчик, звичайно. Можливо, і в сім’ї було не все гаразд, але ж якість життя дітей погіршиться, та й жінка, з якою він зробив цих дітей, буде дуже обмежена в зміні свого особистого життя. Так, звичайно, це справа кожного, і завжди багато різних деталей і нюансів… А як би ви вчинили в такій гіпотетичній ситуації? Це ж не вигадане питання — це сюжетотворча думка фільму, про який я тут розповідаю і яка постає під час перегляду.
От за чоловіків в цьому фільмі обідно, шо не скажи.
Перший чоловік загинув на війні, яку і війною справжньою не вважають (це у фільмі так — Корея, пфф. Американці… а між іншим, за Вікіпедією, у цій війні загинуло більше трьох мільйонів людей). І виходить: тільки почав жити й ще не встиг нічого зробити — тільки дружина вдома чекає, плани на все життя, і все. Усе скінчилося. Звичайно, шкода молоду людину. Але що ж — він вчиняв так, як вважав правильним, і йшов своїм шляхом, який нікуди не привів. На жаль, так теж буває. І часто.
Перший чоловік загинув на війні, яку і війною справжньою не вважають (це у фільмі так — Корея, пфф. Американці… а між іншим, за Вікіпедією, у цій війні загинуло більше трьох мільйонів людей). І виходить: тільки почав жити й ще не встиг нічого зробити — тільки дружина вдома чекає, плани на все життя, і все. Усе скінчилося. Звичайно, шкода молоду людину. Але що ж — він вчиняв так, як вважав правильним, і йшов своїм шляхом, який нікуди не привів. На жаль, так теж буває. І часто. З іншого боку, йти правильним шляхом усе ж краще, ніж щоб роднуля приносила тобі поїсти, бо ти боїшся вийти на вулицю.
Другий чоловік просто любив свою жінку. Ну, він знав, що в неї є минуле, як у кожної живої людини. Але ж це не заважало прожити ці роки. А тут — раз, і виявляється, що вона кожен день про нього думала, і я тут не знаю, кого вибрати. Ну зрештою, він спробував усі варіанти також.
Зачепила ще одна фраза, коли перший чоловік дорікнув головній героїні, що вона дуже швидко вийшла заміж після його смерті. Без контексту ця фраза звучить якось так собі. Але вона абсолютно реальна — у соцмережах, мабуть, є спеціальні люди, які завжди дорікнуть вдові за таке. Наче два роки — це мало. А два роки й один день — це вже ок? А два роки й два дні? Взагалі не чіпляйтеся до цих жінок. У таких випадках їм ще жити життя, і вони не одну ніч проведуть у спогадах, а більше вже нічого і не зробиш.
Колись поспорив у соціальній мережі «Твіттер» з одним користувачем. Мова йшла про замороження свого репродуктивного матеріалу на випадок смерті. Я думаю, це потрібно лише у випадку, якщо тебе потім зможуть клонувати з цього матеріалу, та й то — навіщо, це ж будеш не ти. А якщо ви не можете зробити це зараз, то потім робити теж не потрібно. У жінки має бути нове життя. І чи потрібно її ставити у позицію вибору: народжувати від покійника чи, можливо, вже одразу з новим чоловіком, який з’явиться у 95% випадків? Навіть справа не в тому, що хто виростив — той батько. Свої мутації треба залишати з собою, якщо не можеш хоча б почати їх виховувати. Бо кращий час ніколи не настане.
Такий якийсь фінал для розважальної комедії, але що ж — таке життя навколо.