Знову про кіно. Щойно подивився The Substance, і, як для всіх, це кіно для мене неоднозначне. Це задається як дуже феміністичний фільм про тиск на жінку, але я нічого в цьому не розуміюся. Дивився кіно як про ресурс. От є в кожної людини ресурс часу і здоров’я, і ми без жодних субстанцій маємо його балансувати. Робиш кар’єру — віднімаєш у сім’ї, бухаєш — взагалі у всього забираєш ресурс (хоча в цей момент і думаєш, що його відновлюєш). І трохи примножувати по можливості. Ну, не бухати там і займатися спортом з юності. Це має надати того самого ресурсу. Але життя непередбачуване, і ніхто насправді не знає, скільки в нас його є і чи потрібен запас, бо може вже гидкі москалі чи тромб запланували щось своє. Але про це думати не потрібно, інакше точно ресурсу не вистачить. Будьмо оптимістами і купляймо проїзний квиток на рік.
А ще думав про страх старіти. Коли молодий, то не задумуєшся про це, про старіння. А потім бачиш у вакансіях на ту роботу, яку ти легко робиш, «до 30 років», у фільмі також є момент. Ще болячки вилазять — оці всі жарти про спину і коліна не на пустому місці. Та і дещо ти вже не можеш робити так, як робив ще зовсім недавно, наприклад, просидіти всю ніч за компом і піти на роботу. І хочеться купити мотоцикл, щоб їхати в захід сонця. Схоже, це мої переживання кризи середнього віку. Для себе я зрозумів, що просто треба прийняти: так уже не буде, як було. Прийняти і рухатися далі. І свої плюси в цьому теж є — у тому, що є і в не такому далекому майбутньому. Але не в дуже далекому — десь до того моменту, коли ти ще самостійно можеш пересуватися і немає деменції. Тоді вже нема нічого хорошого, і краще уникати цього по можливості.
Фінал, як на мене, занадто трешовий. В тому і сенс — звести все до фантасмагорії (сподіваюся, правильно вжив це слово, ну хоч знайте, що воно мені відоме) і абсурду. Але якось воно взагалі вибилося з решти абсурду. Хоча, саме так вас і будуть спримати в деменції.